Давньогрецька лірика

 

 Особливості давньогрецької лірики

«Часи змінюються, і ми змінюємося разом з ними». Ці сло­ва римлянина Овідія цілком співзвучні розповіді про виник­нення лірики в Давній Греції. Людина починає шукати літера­турної форми, що була б у змозі відобразити зміни в житті суспільства. З одного боку, за допомогою нових форм вона пра­гне відновити порушену сталість світу; з іншого — відчуває по­требу залишити в творі мистецтва частку себе, свої сумніви та способи їх вирішення, свій сум та його розраду, свою радість та її перехід у спокій.

Які ж зміни в суспільному житті Давньої Греції вплинули на появу нових літературних форм? У VIII столітті до н.д. Греція зазнає разючих змін. У колись монолітної общини, що слухала довгі сказання Гомера, виникають нові потреби — виробництво нових знарядь праці, спілкування з іншими общинами, обмін власних виробів, їх перевезення тощо. З’яв­ляються «нові люди» — ремісники, моряки, крамарі. Вони розуміють, що принципи епічної традиції не допоможуть У сучасному їм світі.

Лірика — один з родів літератури, в якому осмислюється сутність людського буття у формі переживань.

Чим різняться епос і лірика? Епічний поет описує сталий, позбавлений руху всесвіт, переповідає про богів та їхній вплив на світ. Все визначено заздалегідь, ніщо не створює раптовос­тей, не вносить сум’яття. Світ ліричного поета позбавлений сталості та остаточної визначеності. Він веде з богами внутрішній, дуже особистісний діалог. У цьому сенсі лірика сповнена глибокого релігійного чуття. Ліричний діалог посту­пово стає монологом, розмовою поета з самим собою, нама­ганням зрозуміти власні почуття, їх боротьбу, спостереження за якою захоплює слухача.

Як і епос, лірика часто звертається до міфологічних сю­жетів. Та міфологічні сюжети усе більше переосмислюються і вже не переносять слухачів до ідеального минулого. Навпаки, вони примушують слухача жвавіше порівнювати розвиток давніх легендарних подій із сучасними ситуаціями. Задля цього лірики захоплюють слухачів новим трактуванням дій відомих героїв. Так, давньогрецька поетеса Сапфо використовує історію про викрадення Єлени з міфів про Троянську війну, але виражає цілком протилежні думки та настрої: наголошує на тому, що Єлена самостійно зробила вибір, плекаючи в серці рідкісний дарунок кохання.

Особливістю давньогрецької лірики було й те, що предме­том її зацікавлення була не окрема людина в усій різноманіт­ності та складності внутрішніх почуттів, а людина як частина суспільства, як громадянин, що відчуває себе невід’ємною час­тиною цілого. На відміну від епосу, особою, на яку спрямовано погляд поета, ліричним героєм твору все частіше стає сам автор.

Паралельно з народженням та розвитком лірики в Давній Греції виникає філософія.

Філософи, розпочинаючи свій по­шук розв’язання проблеми походження світу, особливості його устрою, все частіше ставлять перед собою питання: «Що таке людина? Яку роль вона відіграє у світі? Якими силами во­лодіє?» Саме на ці запитання в художній формі шукають відповіді й ліричні поети.

Жанрове розмаїття лірики. Лірична поезія пов’язана з піснями, що існували в доісторичні часи. Саме з цих робочих та обрядових пісень лірика черпає строкатість поетичних розмірів. На зв’язок із музикою вказує сама назва, об­рана давніми греками для нових літературних творів — «ліри­ка», що буквально означало «мистецтво гри на лірі», тобто мУзична частина виконання була не менш важливою за словесну.

Вирізняють два великі різновиди ліричної поезії — Декламаційну та мелічну (від мелос — пісня).

Декламаційна лірика згодом відмовляється від супроводу Музичних інструментів. Найулюбленішим жанром декламаторів була поезія, написана у вигляді двовіршів, першим рядком яких був повний, а другим — неповний гекзаметр.

Усічений другий рядок наближав елегію до виразного мовлення, замінюючи плинність гекзаметра пружним ритмом. Давньогрецька елегія не має практично нічого спільного з елегією сучасною — сумними віршами про швидкоплинність життя, самотність тощо. Давньогрецька елегія оптимістична, її погляд спрямовано в сьогодення, її творця турбують не власні проблеми, а небезпеки, на які наража­ються співгромадяни. Поет прагне своїм словом прислужитися всьому місту-полісу, повчати нерозумних та підтримувати мудрих.

Іншим поетичним розміром декламаційної лірики був ямб. Традиція виводить ямби з міфічних часів і пов’язує з ім’ям служниці Ямби, яка єдина змогла розрадити богиню Деметру після викрадення її дочки, Персефони.

Ямби ще більше скидалися на невимушене щоденне мовлення. Ямбічна стопа складалася з короткого та довгого, виділеного інтонаційно, складів. Темою ямбів було, як правило, дошкуль­не висміювання суперника, підкреслення його негативних рис.

Разом із ямбами широко використовувались обернені до них стопи — хореї, що складалися з довгого, виділеного наго­лосом, та короткого складів.

Елегія — один із жанрів лірики, у якому виражені настрої журби; у Давній Греції — оптимістичний за змістом двовірш, другий рядок яко­го розмежований цезурою на дві рівні частини.

Ямб — двоскладова стопа з наголосом на другому складі.

Хорей — двоскладова стопа з наголосом на першому складі.

Строфа — кілька віршованих рядків, об’єднаних римою та змістом.

Мелічна лірика походить від веселої первісної пісні, співа­ної під час роботи або дозвілля. Пісню виконує або сам поет, підіграючи собі на лірі, або хор.

Особливістю меліки було й те, що поети через співоче вико­нання створювали цілі строфи — групу поетичних рядків, об’єднаних спільною, повторюваною ознакою. Ось такий ви­гляд має «сапфічна» строфа (від імені поетеси Сапфо).

Найвідомішими представниками м е л і к и були Сапфо й Анакреонт.

Особливістю античної лірики було те, що різні її різновиди створювалися різними давньогрецькими діалектами. Поезія ніби прагнула об’єднати всіх греків, продемонструвати за відмінностями спільні джерела їхньої духовності.

Головні ознаки давньогрецької лірики:

– міцний зв’язок з народними піснями, музичний супровід;

– строкатість форм;

– прив’язаність до сьогодення, актуальних проблем;

– переосмислення міфологічного начала;

– намагання змалювати внутрішній світ людини;

– спроби використання внутрішнього монологу;

– ототожнення ліричного героя з автором;

— повчальність у поєднанні з розважальністю.

Види давньогрецької лірики

Роди й види в літературі й поезії розвивалися послідовно. Кожний з жанрів затребуваний певними соціальними й суспільними процесами. Архаїка - епос, потім дидактика, потім - лірика.

Термін «лірика» з'являється дуже пізно – у вчених третього століття до нашої ери. Це те, що виконується під ліру або кіфару, іноді флейту, авлос. Це завжди пісенна поезія. До третього століття греки всю поезію називали – меліка (від «мелос» - мелодія). Наявність мелодії кладеться в основу класифікації поезії. Всю поезію ділили на власне мелос: сольний (монодійний) і хоровий, та декламаційну лірику. Вона ділиться на елегії і ямб. 

     Елегія походить від слова «елегос» - значення його трактується по-різному. Одні вважають, що це назва очеретяної флейти, другі - що це азіатське слово, плач по небіжчику. У древні часи не було любовних, скорботних жанрів - перші елегії – це військові маршові пісні. Елегія розрізняється як військова, цивільна, філософська, дидактична. І тільки на останньому місці – любовна елегія, що оповідає про узагальнену ситуацію. Звична нам елегія з'явиться тільки в Римі.

Невідомо звідки з'являється назва «ямб». Довгий час його пояснювали міфом про служницю Ямбу або дієсловом «кидати». Ямби писали й ворогам. Перший автор і перший вірш, що дійшов, - 6 квітня 648 року - Архілох. Яскравий поет, цікава особистість, писав і елегії, і ямби. Його життя було важким, він ріс на Паросі, батько - аристократ, мати - рабиня. Батько його визнав, але суспільство ні. Стає найманим солдатом. Нещасна любов - опис любовної ситуації. Був закоханий у Ніобулу, посватався, але батько відмовив. Архілох хоче помститися, складає такі ямби, такі епітети, що навіть з'являється легенда, що той вчинив самогубство від ганьби. У віршах чітко видно, як зміняються етика взаємин: наприклад, вірші про втечу.

Архілох - поет багатозначний. Він починає замислюватися, філософствувати, намагається побачити життєвий ритм, говорить про чорні й білі смуги.

Творець елегійної та ямбічної лірики, Архілох писав переважно сатиричні вірші. Він складав байки, елегії, гімни, епіграми, але найбільше полюбляв ямби. Дошкульні ямби Архілоха порівнювали з отруйним жалом. Стародавні греки походження слова "ямб" пов'язували з ім'ям гострої на язик служниці Ямби. Своїми дотепними жартами вона приму­сила розсміятися навіть невтішну богиню Деметру, що по­бивалася за викраденою дочкою.

       В уїдливих ямбах Архілох висміював людські вади і, на­самперед, бездумне поклоніння старим морально-етичним нормам. Для поета не існує беззаперечних моральних цінностей, які були основою поведінки гомерівських героїв. Він іронізує навіть над військовою честю і славою. В його очах слава заради самої слави та ще за ціною життя взагалі позбавлена будь-якого глузду. Він не визнає навіть слави захисника вітчизни, бо "доля полеглих - найгірша" і "вдячність живі відчувають лиш до живих", а "хто поліг, тому ні слави, ні подяки вже нема".

     Ніби сперечаючись з Тіртеєм, Архілох, знову ж таки з іронією, розповідає, що йому доводилось тікати з поля бою, гублячи при цьому свій "бездоганний" щит. Життя дорож­че, вважає Архілох, а щит, врешті-решт, можна придбати новий. 

      Але Архілоху довелося дорогою ціною зап­латити за свою відвертість. Позбавлений служби у війську, поет довгий час жебракував.

      Син аристократа і рабині, поет став воїном-найманцем і ставився до своєї "роботи" як до ремесла. 

      Архілох жив і творив у перехідну добу, коли традиційні етично-моральні норми життя вже не спрацьовували, а нові ще не набули статусу загальногромадянських цінностей. У численних військових походах Архілох - воїн і жива лю­дина - багато чого побачив і зрозумів. Тому у його поезіях людина постає багатогранною, з усіма притаманними їй вадами і пристрастями, а сама поезія набуває філософічного звучання і афористичної виразності

Тіртей - другий творець військових елегій. Він спартанець. Співав патріотичні елегії під час війни. Головна тема цих елегій - старі гомерівські норми, боягуз для нього немислиме слово, замість нього – той, що здригнувся в бою. Вище щастя - смерть за батьківщину. Той, що здригнувся - ганьба для всього роду. Ідейна спрямованість - громадянська мужність. Проводилися змагання військових елегій. Переможець одержував шматок м'яса. Мистецтво дуже просте. В елегії: спочатку тема, потім образний розвиток, бурхливий заклик боротися за батьківщину.

Мелікамонодійна й хорова.

Лірична поезія існувала насамперед як комплекс мелодія-ритм-слово. Ділилася на монодійную й хорову. Мелічна поезія одержує поширення не на континенті, а на островах. Центром стає місто Метилени. Сапфо народилася близько 600 р. Рано вийшла заміж. Довго прожила. Навіть Платон, що не любив поетів, називає її десятою музою. Саме в Сапфо в поезію приходить пейзаж душі, він стає способом передати свої почуття. Дивна багатобарвність. У поезії Сапфо відчувається жіночий погляд. Головний жанр - епіталамія, весільні гімни для вихованок школи. Одною з кращих епіталамій вважається «Весілля Гектора й Андромахи».

           На думку'вчених, лірика Сапфо виникла на основі народної любовної пісні, що мала надзвичайну популярність на Лесбосі. Як і у фольклорних творах, у віршах поетеси любовна тема часто поєднувалася з описами чудової природи, з якою вона ня завжди намагалася злитися. Усі свої почуття Сапфо розкриває з надзвичайною щирістю, переконливістю, емоційною силою. В її віршах відсутнє заглиблення у внутрішній світ ліричного героя, але проблема ця взагалі залишилася не вирішеною грецькими поетам. Критики різних часів, починаючи з сивої давнини і до наших днів, звинувачували поезію Сапфо у брутальності та еротизмі. Саме це стало причиною того, що в XI ст. у Візантії були спалені всі книжки поетеси. Але дослідження сучасних учених свідчать, що Сапфо керувалася високою мораллю, цнотливістю, чистотою, красою, доброчесністю. Незважаючи на брудні наклепи, вірші Сапфо були дуже популярними в античні часи.

            Близькою за тематикою до поезії Алкея й Сапфо є поезія Анакреонта.  Це мандрівний поет. Одним з найвідоміших тиранів був Полікрат, він підтримував мистецтво, захищав Анакреонту. Дуже багато зображень Анакреонта на вазах. В історію літератури він входить як творець легких пісень про любов-флірт, гру. Йому належать і філософські вірші. Мова Анакреонта позбавлена прикрас. Створюється враження, що рядок сам народжується  в нього під пером.

              Головними темами творів поета стають кохання, Музи, вино. Але слід зазначити, що в усьо­му поет віддає перевагу помірності. Застілля не повинне претворюватися на п'яну оргію, кохання — на нестримну й буйну пристрасть.

                  Крім віршів про любов, Анакреонт писав гімни (зокрема до нас дійшли уривки на честь Діоніса й Артеміди), а також елегії та епіграми. Музична співучість його віршів, відповідність змісту і форми, безпосередність почуттів сприяли ве­личезному успіхові поета і в наступних поколінь. Анакреонтичні мотиви ми зна­ходимо у творчості .Е. Парні, К. Батюшкова, О. Пушкіна, переспівах І. Франка, віршах О. Олеся.

Декламаційна лірика. Тіртей. Архілох.

Тіртей (грец. Τυρταίος) — напівлегендарний давньогрецький елегійний поет середини VII ст. до н. е., ім'я якого стало збірним у розумінні «поета-воїна». Зачинатель жанру військової елегії — ембатерії. Біографія Тіртея

За античним, проте, малодостовірним, переказом, він був афінянином з дому Афідни, якого відправили на допомогу спартанцям під час Другої Мессенської війни (685—668 до н. е.), щоб надихати воїнів своїми піснями. Пізніша легенда додає, що спартанці звернулися до афінян по радника через віщування Дельфійського оракула, але афіняни не хотіли допомагати і відправили найнепридатнішу до військової справи людину — кульгавого недоумкуватого шкільного вчителя. Тіртей, прибувши до Спарти, почав складати військові елегії — ембатерії — і під впливом його поетичної майстерності спартанці здобули остаточну перемогу. Як свідчать фрагменти Тіртеєвих елегій, що не торкаються воєнної теми, поет брав участь у державному житті Спарти, часом у них звучать і політичні мотиви. Вони мають загальну назву " Благозаконність" і торкаються різних проблем спартанської дійсності, зокрема стверджують справедливість встановлених у Спарті законів. Виглядає імовірнішим, що Тіртей був малоазійським іонійцем. Вірші Тіртея написані в стилі іонійської елегії і багато в чому перегукуються з медитативними частинами гомерівського епосу. Вони становлять свого роду катехізис громадянської ідеології Спарти архаїчного періоду.

Твори. Тематика Тіртея — хвала спартанським установам, міфи, що освячують устрій спартанської громади, заклики до збереження «доброго порядку», прославляння військової доблесті й опис жалюгідної долі боягуза. Невимушені, але сильні вірші Тіртея стали в спартанців військовими піснями, прищеплювали співгромадянам ідею масового героїзму в ім'я батьківщини і народу. Уривки віршів Тіртея, що дійшли до нас у цитатах античних письменників, містять ряд інтерполяцій, які, можливо, належать спартанофільським колам афінської аристократії. Елегії цього поета мали характерну композицію: визначена на початку тема закінчувалась закликом. Прості для сприйняття, виразні за лексикою, лаконічні і стримані елегії Тіртея відповідали суворому й мужньому змістові вкладених у нього думок. 

Вірші Тіртея мають сьогодні також історичну цінність. Так, бій у зображенні Тіртея, порівняно з «Іліадою», містить декілька суттєвих відмінностей: військо поділяється на важкоозброєних, чий обов'язок зустрічатися з ворогом у близькому бою та легкоозброєних, що мають кидати дротики й каміння, під прикриттям перших. Популярність Тіртея у Греції була величезною, його елегіями захоплювались по всій країні, а покоління спартанців завжди виконували його пісні і навіть влаштовували співочі змагання. У текстах Страбона, Лікурга та інших античних авторів збереглося близько 12 фрагментів Тіртея. Серед них найбільшими є три поезіїі: Воїни, непереможного в битві Геракла нащадки…, Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну…, О юнаки, у рядах тримайтесь разом…

У творах Тіртея також чимало порад, настанов співвітчизникам. Його бойові пісні сповнені патріотизму, надихають на подвиги. У цьому Тіртей продовжує традиції войовничо-патріотичної лірики своїх попередників, зокрема Калліна.

В елегії “Добре вмирати тому...” Тіртей славить відважних воїнів, котрі полягли в боях з ворогом, захищаючи рідну країну,

Добре вмирати тому, хто боронячи рідну країну,

Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах.

Тіртей переконливо змальовує жахливу долю тих, хто зганьбив себе і свій рід, тікаючи від ворога. Патріотичні заклики поета:

Будемо батьківщину і дітей боронити відважно.

В битві поляжемо ми, не пожалієм життя -

зміцнювали бойовий дух воїнів, виховували почуття громадського обов'язку перед батьківщиною, пробуджували мужність і хоробрість у бою.

         ВИСНОВОК

Тема  елегії «Добре вмирати тому…» 

- заклик до боротьби за свободу свого народу.  Має форму двовірша: гекзаметр + пентаметр.

Ідея елегії

• заклик до боротьби за свободу свого народу.

 У вірші «Добре вмирати тому…» Тіртея змальовані дві долі людини-воїна. Хоробрий воїн може загинути, але ця смерть почесна, тому що вона заради батьківщини та своєї сім’ї. Воїн-зрадник буде вигнаний з полісу, стане жебраком і буде поневірятися разом із своєю сім’єю, не знайде ані пошани, ані жалю, ані співчуття.  Автор поезії хоче довести, що почесніше бути хоробрим воїном і загинути.

 

Архіло́х (грец. Αρχιλοχος, середина 7 століття до н. е.) — давньогрецький лірик. Перший поет Стародавньої Греції, творець ямбічного вірша.  

Біографія Архілоха Народився на острові Паросі, син аристократа Телесікла і рабині Еніко. Не маючи спадкових прав і вимушений заробляти на прожиття самостійно, тому прожив нелегке життя. Моряк, найманець, рубака, шибайголова, він не гірше володів мечем ніж пером. Час життя Архілоха точно невідомий, але з його іменем зв'язана перша точна дата в грецькій літературі. В одному його уривку описується сонячне затемнення, що відбувалося за обчисленнями астрономів 5 квітня 648 р. до н. е. Існує легенда про те, що одного разу юний Архілох за наказом батька погнав у сусіднє селище на продаж корову. При світлі місяця він помітив якихось жінок, що підійшли до нього зі сміхом і жартами, пропонуючи продати корову їм. Не встиг Архілох відповісти, як вони зникли, залишивши біля його ніг ліру. Удома ніхто не повірив йому, але через те що корову ніде не могли знайти, батько відправився в Дельфи й там дістав від оракула відповідь: синові призначено набути безсмертної слави. 

        Відомо, що все життя поета супроводжувала бідність і він змушений був стати воїном-найманцем. Воював у Фракії, на острові Евбея, захищав грецьку колонію на острові Фасос, засновану ще його дідом, загинув у бою на острові Наксос. Про свою небезпечну професію він сам свідчив: «Хліб мій на списі замішаний, теж і вино я на списі маю ісмарське, і п’ю, спершись на списа також» (переклад Г.Кочур). В цьому вірші втілився дух воїнського життя, де слово «спис» є ключовим. Перше вживання цього слова («хліб мій на списі замішаний») сприймається метафорично: він заробляв гроші («хліб»), наймаючись до когось на час бойових дій (де застосовував списа). А друге («вино я на списі маю») є реальним фактом, адже еллінські вояки на марші носили на списах вузлики з харчами, де було й вино. 

      Безперервні бої виховують у ньому і філософське ставлення до життя, що уявляється йому продовженням битви. Поет радить завжди бути стійким і зносити удари долі. Крім того, поет уважає, що майбутнє людини залежить від долі і випадку. Архілох жив в епоху запеклих соціально-політичних конфліктів і яскраво відобразив у своїх віршах, від яких залишилися лише уривки, життєві поневіряння відщепенця від свого класу. Архілох писав епіграми, елегії, гімни. Але особливо славилися його уїдливі ямби. У віршах Архілоха ми вперше зустрічаємо шестистопний ямб, що згодом став пануючим в грецькій і римській драмі. Архілох створив епод — строфу, що складається з ямбічного і дактилічного вірша (архілохова строфа), добре відому нам по наслідуванню Горація. За переказом, Архілох не дожив до старості. Він все життя воював і навіть загинув між військами двох еллінських о-вів – Пароса і Наксоса. 

         Хоч Архілох був мужньою, це вже була зовсім не та «класична» мужність, не та героїка, яку проповідував у своєму епосі Гомер. Якщо для героїв Гомера повернутися без щита означало б довічну ганьбу, адже кредо тієї героїчної доби втілювалося у вислові «зі щитом (перемога) або на щиті (смерть)». Та Архілох писав, що під час одного з боїв свого щита загубив і його зараз носить ворог, але він, Архілох, цим не переймається і купить собі нового щита: «…Хтось із саійців щитом моїм добрим пишається нині: / В битві його хоч-не-хоч десь у кущах я лишив. / Душу зате врятував! А щитом, далебі, не журюся: / Хай собі! Втратив один - інший, не гірший, куплю. » (переклад А. Содомори). 

        Та й посмертна слава поміж нащадками його цікавить значно менше, ніж героїв «Іліади». Згадаймо слова Гектора перед останнім в його житті двобоєм з Ахіллом: «Тільки коли б мені тут без бороні не загинуть, без слави… / Виконать діло велике на спогад далеким нащадкам!..». Тож абсолютним дисонансом Гомеровим віршам звучать рядки Архілоха: «Кто падет, тому ни славы, ни почета больше нет / От сограждан. Благодарность мы питаем лишь к живым, - / Мы живые. Доля павших – хуже доли не найти…» (переклад В. Вересаєва). Його вбивцю з ганьбою вигнали з храму Аполлона і всьому його родові назавжди був заборонений вхід у Дельфи. Шанувався Архілох греками як найвидатніший ліричний поет. Його ставили в один ряд з Гомером і Гесіодом. По смерті був визнаний гідним божественних почестей; на Паросі навіть відкрили його святилище. Збереглись уламки напису при вході, що містять текст легенди про божественне посвячення Архілоха.

Творчість Архілоха.

 Фрагмент Архілохового рукопису. Архілох був першим і найвидатнішим представником ямбічної лірики, хоч писав також елегійні вірші. Його філософія відповідала новій суспільній моралі, що відкидала всі традиції й правила аристократії. Сам Архілох це підтверджує і життям, і поведінкою. Так, він не звертав уваги на закиди недоброзичливців, відкрито поривав з деякими традиціями, був завжди одвертий у своїх почуттях. Саме у віршах Архілоха дослідники знайшли першу реальну історичну дату (а отже це перша історична дата у всій античній літ. ) – це 6 квітня 648 р. до н.е. Це день затемнення сонця і вчені точно встановили його. Для Архілоха, поета, який знаходився на межі двох світів: старого, героїчного (доби Гомера), і нового, авантюрно-прагматичного, який відірвався від першого, але не повністю сприйняв другий і з цих світів, затемнення сонця стало наче символом «затемнення людської долі», її непередбаченості. Він чи не вперше в світ. Літ. Висловив думку, що людина – лише маленька піщинка у вихору земного життя (лейтмотив літератури бароко а також модернізму): «Можно ждать чего угодно, можно веровать всему, / Ничему нельзя дивиться , раз уж Зевс, отец богов, / В полдень ночь послал на землю, заградивши свет лучей / У сияющего солнца. Жалкий страх на всех напал» (переклад В. Вересаєва). 

Заради справедливості слід сказати, що Архілох розробляв багато тем, у т.ч. і тему кохання, був тонким інтимним ліриком. Так, у 1974 році уперше було опубліковано вірш із 35 рядків (це найбільший з його відомих творів), і в цьому тексті досить сміливо описані діалог юнака і дівчини, який завершується любовною сценою. Подібну спрямованість віршів ми згодом зустрінемо в Анакреонта. Причому, на відміну від Гомера, Архілох уже намагався зобразити не зовнішні вияви почуттів, а прагне відтворити дію почуття ніби «зсередини» (це ми згодом знайдемо в Сапфо). Так, почуття закоханого, який не бачить взаємності, Архілох порівнює з мороком, який «густо заволік очі закоханого» і «викрав з його грудей ніжні почуття». Відомий античний переказ, що, мовляв, якийсь Лікамп пообіцяв віддати за Ахілоха свою доньку Ніобу, але обманув поета, віддавши доньку за іншого. І що, мовляв, після цього обурений Архілох написав про цих двох своїх земляків настільки дошкульні ямби, що Лікамп не витримав ганьби і вкоротив собі віку. Але подібні «історії» розповідають про інших творців ямбів, які «відзначилися» подібним доведенням до самогубства людей саме за допомогою дошкульної сили своїх віршів (ямбів). 

Що це, правда чи вигадка? Звісно, враховуючи колосальну віддаленість від нас доби античності цих «страшних оповідок» достемно як ніхто не заперечить, так ніхто й не доведе. Але швидше за все саме таким чином підкреслювалася сила поезій Архілоха, їхнього впливу на людей. З подібним прийомом підкреслення сили вірша Тертея (за допомогою створення образу фізично слабкого вчителя музики замісь мужнього і сильного спартанця) ми щойно зустрілися у процесі розгляду його творчості. Дуже вірогідно, що обидва цих поети стали об’єктами своєрідної «емблематизації», адже пізніше дослідники просто зробили їх свого роду «емблемами», «символами» якихось конкретних явищ літератури: Тіртей – творець патріотичних елегій, Архілог – творець дошкульних ямбів (так наче інших тем і жанрів у творчості цих поетів і не було). Але повернімося до Архілоха, якого давні греки ставили в поетичній майстерності поруч з Гомером. А на острові Паросі навіть існував його культ і на честь Архілоха було збудовано святилище, уламки якого збереглися до нашого часу. З літературної спадщини Архілоха до нас дійшло понад двісті уривків, серед яких немає жодного вірша, який зберігся би повністю. До нас дійшло близкько 20 фрагментів інтимної лірики, у яких ніжність і раптове озлоблення зійшлися поруч. Особливо болісно він переживав своє нещеасливе кохання до дівчини Необули. З незвичайною щирістю і цнотливістю описує він вроду нареченої, розповідає про любовні муки, що охоплюють його. Серед його творів багато гімнів, елегій, байок. Проте Архілох уславився своїми сатиричними ямбами. У віршах Архілоха знайшли відображення філософські роздуми про несталість життя, соціальні події того часу, особисті переживання. 

Сам Архілох називав свою поезію і ліру «солодким даром Муз», а себе — «глашатаєм» і «воїном». Відповідно до тієї самої легенди, він по новому почав співати нові пісні, ввів на Паросі новий культ Діоніса. Але співвітчизники поета вороже зустріли ці нововведення і навіть обвинуватили його в безбожництві. Тоді за співака заступився сам Діоніс, жорстоко покаравши паросців, і ті, за порадою Аполлона, покаялися і по заслугах оцінили Архілоха. Поет одним із перших у грецькій літературі висуває ідею золотої середини, яка надзвичайно чітко пізніше буде сформульована римським поетом Горацієм. Хоча поет й проповідує помірність і стриманістьу горі й нещасті, але особисті неприємності викликають у нього нестримне шалене озлоблення. Архілох узагалі надзвичайно емоційний. Є уривки, у яких поет возвеличує дружбу. Один із них присвячений пам’яті зятя, який загинув у морі. У всіх своїх нещастях, навіть коли доводиться і «руку простягати», поет незмінно покладає надію на всевидющих богів. Під час перебування в Греції Архілох відвідав Олімпію, де написав гімн на честь Геракла, засновника Олімпійських ігор. Цей гімн із популярним приспівом «тенелла» пізніше протягом багатьох століть виконувався на цих іграх.

Творчість Архілоха надзвичайно багата за змістом і формою. Він стоворив чудову за багатством і чистотою поетичних засобів лірику, сповнену найтонших відтінків. Ним були написані не тільки ямби та елегії, але й епіграми, гімни, пов’язані з сучасністю байки («Мавпи», «Лисиця і Орел»). Хаосу людського буття, безсиллю людини вплинути на свою долю і навіть осягнути її поет протиставляє одне – мужність, «непохитне серце» (в цім вірші розробляється також одне з ключових понять еллінської філософії – поняття «міри», «нічого понад міру»): Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять - / Ти ж відважно захищайся, з ворогами поборись./ Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча - завжди будь / Непохитне. Переможеш - не хвались відкрито цим,/ Переможене - удома в самотині стримуй плач,/ Радість є - радій не надто, є нещастя - не сумуй / Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті./ (Переклад Г. Кочура) 

Цей мужній пафос творчості поета пронизує більшість його відомих творів, тому останній рядок наступного вірша («сльози облиште жінкам») можна сприймати як своєрідний епіграф до всієї творчості поета: В горі невтішному всі заніміли, Перікле, сьогодні,/ Сумно за нашим столом, місто затихло в журбі./ Хвилі бурхливі таких благородних людей поховали - / Біль непомірний тепер стискує наші серця. / Та пам'ятайте про те, що від горя жорстокого захист / Нам дарували боги - стійкість твердої душі. / Лихо зрадливе не спить, а чатує на кожного пильно: / Нині ридаємо ми, ятриться рана у нас,/ Завтра - на інших черга, то ж візьміть себе в руки скоріше,/ Мужніми будьте, терпіть, сльози облиште жінкам./ (Переклад А.Содомора) Виразність Архілохової стриманої, невимушеної й витонченої мови, ліричних образів, зробила його чи не найвидатнішим поетом античності. Його ім’я було оточене загальною любов’ю, про що свідчить пам’ятник, поставлений на початку I ст. до н.е. на батьківщині поета. На ньому були вирізьблені найголовніші дати життя Архілоха (вони майже не збереглися). На честь поета встановлено культ – свідчення, що його шанували як міфологічного героя.

Поезія Архілоха надала поштовх розвитку грецької лірики, а його нововведення були підхоплені численними поетами і письменниками, включно з грецькими комедіографами V ст. до н. е. 

Поетичний світ Сапфо

Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Та центральним стрижнем її поезії була тема кохання і пов′язані з ним душевні потрясіння та почуття. Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають особистого звучання. Ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє. Вона розмовляє з джерельцем, що «посилає крізь гілля яблунь своє дзюрчання ніжне», милується «льотом голубків», трояндами, своїми улюбленими квітами, які схилилися над печерою німф і з пелюстків яких «стікає томливо дрімота», дихає ароматом запашних трав, медунки та анісу, найпростіших польових квіток. Усі вони збуджують у ній бурхливі переживання. Ці невеличкі й барвисті замальовки відповідають настрою, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття. 

        Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо. Вірші елегічні та ямбічні виражали особисті почуття. Та була й урочиста лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Як загалом культ Діоніса, так і дифірамб мали ту особливість, що в ньому пафос доходив до екстазу. Дифірамб співали на фрігійський лад, з пристрасністю, що приводила слухачів у збуджений стан. Акомпонементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з танцем, рухи в танці були поривчасті, стрімкі. У своїй любовній ліриці Сапфо поетизує любов та красу, із неприхованою пристрасністю висловлює вона свої палкі почуття. Наприклад, у поезії «До богів подібний мені здається» поетеса пристрасно і щиро розповідає про своє захоплення прекрасною людиною. А в наведеному нижче уривку вона стверджує про свою призначену долею здатність палко сприймати все прекрасне:

Жереб мені

Випав такий:

Серцем палким

Любити

Ласку весни,

Розкіш, красу,

Сонця ясне

Проміння.

Дай мені в хвилини благань узріти

Образ милий твій, всемогутня Геро,

Ти, якій славетні царі Атріди

Палко молились.

Тут вони, по ратних трудах з-під Трої

Пливучи, зійшли на священний берег,

В час, коли свій шлях довести до цілі

Їм не щастило.

Тут вони благали тебе і Зевса

Помогти й принадного Діоніса,

Нині ти й мені поспіши на поміч

Знову, богине.

З Кріту ти сюди завітай, богине,

В храм святий, де яблунь квітучі віти

Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине

Ладану подих.

Де вода біжить джерелом холодним

З-під розлогих яблунь, де вкрили густо

Землю всю троянди, а шелест листя

Сон навіває.

Де весна, прибравши барвистим цвітом

Щедро луг зелений, в священній тиші,

Ледве трав торкаючись, благодатним

Леготом дише.

Там вінок надівши з весняних квітів,

Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро

Ним наповнюй келихи, о Кіпрідо,

Золотосяйні.

Близька до фольклору, лірика Сапфо рідко виходила за межі сугубо жіночих переживань, однак переживання ці були виражені поетесою з надзвичайною простотою і яскравістю. Напружена пристрасність, відверте почуття, були основним достоїнством поезій.

Існує чимало легенд, що розповідають про особисте життя Сапфо. За переказами, в неї був закоханий поет Алкей, але це почуття не було тривалим. Пізніше поетеса нібито вийшла заміж за чоловіка на ім'я Керкіл та народила доньку, якій присвятила цикл поезій.

Найпопулярніша з легенд розповідала, що поетеса, покохавши без взаємності юнака Фаона, кинулась у море. Приблизно через шість століть римський поет Овідій, намагаючись відтворити почуття Сапфо, коханням якої знехтували, напише від її імені передсмертний лист до Фаона (вірш «Сапфо Фаону», збірка «Героїди»).

Життя і поезія Сапфо пронизані любов'ю до власної статі; вона була славнозвісною жрицею даного типу любові. Подібні емоції живились не лише традицією або платонічними потягами. Римський письменник Апулей (доповнюючи Геродота кн. II, розд. 134–135) переповів легенду про те, що брат Сапфо Харакс, який займався виноторгівлею, закохався в прекрасну гетеру Родопіду, яка жила в Єгипті. Коли за величезну суму він викупив її в колишнього пана і привіз на острів Лесбос, Сапфо сама запалилася пристрастю до Родопіди. Помітивши домагання сестри до юної спокусниці, розлючений брат змушений був виїхати з будинку разом зі своїм чарівним «придбанням». Уже тоді потяг жінок до жінок був звичаєм у ряді грецьких міст (наприклад, у Спарті), але особливо поширений він був на острові Лесбос. За словамиЛукіана (Діалоги), Сапфо нічого «не винайшла», а лише стала яскравою виразницею подібної пристрасті.

Сапфо часто писала про родинне життя. Вона милується своєю маленькою донькою, побивається, що брат закохався в недостойну жінку, але найчастіше поетеса розповідає про муки і шалене кохання. Молитва, з якою Сапфо звертається до Афродіти, — це справжня сповідь жінки, що полюбила без взаємності і згадує, як колись прагнули її прихильності. Всевладна Афродіта мчала над землею, наче вихор, і схиляла в «любовне ярмо» обранця поетеси.

Існувала легенда, що Сапфо покінчила із собою близько 572 до н. е., через кохання кинувшись у море зі скелі на острові Левкадія. Відповідно до цього переказу, під кінець життя Сапфо знову захопилася чоловіком — молодим греком Фаоном, що перевозив пасажирів з Лесбосу на азійський берег, але не знайшла взаємності. Критики підозрюють, що і цей роман був вигадкою, а також знаходять пояснення «самогубству»: «кинутися з Левкадської скелі» було поширеною метафорою, що означала «очистити душу від пристрастей», — подібні вчинки вважалися ритуальними і практикувалися в рамках культу Аполлона.

Творчість Сапфо, як і Алкея, визначила цілий напрям у ліричній поезії, збагатила її постійними переспівами народних пісень, новими віршовими розмірами. Зокрема, поетесі належить складний за ритмікою чотиривірш — «сапфічна строфа». В античності лірика Сапфо була надзвичайно популярною і любимою. Центральний стрижень її поезії — тема кохання і пов'язані з ним душевні потрясіння й почуття. Ось одна з вершин утілення цієї теми — так званий «Гімн Афродиті»:

Барвношатна владарко, Афродіто,

Дочко Зевса, підступів тайних повна,

Я молю тебе, не смути мені ти Серця, богине,

Але знов прилинь, як колись бувало:

Здалеку мої ти благання чула,

Батьківський чертог кидала й до мене

На колісниці Золотій летіла ти.

Міцнокрила Горобина зграя, її несучи,

Над землею темною, наче вихор,

Мчала в ефірі. Так мені являлася ти, блаженна,

З усміхом ясним на лиці безсмертнім:

 «Що тебе засмучує, що тривожить,

Чом мене кличеш?

І чого бажаєш бентежним серцем,

І кого схилити

Пейто повинна

У ярмо любовне тобі?

Зневажив Хто тебе, Сапфо?

Хто тікає — скрізь піде за тобою,

Хто дарів не взяв — сам дари нестиме,

Хто не любить нині, полюбить скоро,

Хто ти й не схочеш…»

О, прилинь ізнов, од нової туги

Серце урятуй, сповни, що бажаю,

Поспіши до мене, вірна помічнице,

На допомогу. (Переклад Г.Кочура)

У цьому вірші талановита поетеса використала один зі своїх улюблених прийомів — безпосереднє звертання до божества з проханням про допомогу. Тим самим авторка підкреслює силу своїх почуттів.

Девід Кемпбелл стисло окреслив деякі з найпривабливіших якостей поезії Сапфо: «Простота мови і чіткість думки в усіх цих фрагментах очевидні; жарти і пафос, звичайні в англійських віршах про любов і нерідко зустрічаються в творах Катула, відсутні повністю. Її образи ясні — горобці, запряжені в колісницю Афродіти, повний місяць у зоряну ніч, єдине червоне яблуко на верхівці дерева — і іноді вона детально зупиняється на них, розвиваючи їх самі по собі. Вона використовує пряму мову, цитуючи справжні чи вигадані діалоги, і тим самим досягає враження безпосередності. Коли мова йде про киплячі в її душі почуття, вона спокійно вибирає слова для їх вираження. У цьому вона спирається передусім на мелодику мови: її вміння підбирати положення голосних і приголосних звуків, яким захоплювався Діонісій Галікарнаський, очевидно майже в будь-якій строфі; музика, під яку вона співала свої вірші, вже не звучить, але, прочитані вголос, вони, як і раніше, зачаровують».

ЗАВДАННЯ

• Виразно читати поезії Тіртея та Сапфо.
• Подумати над питанням «Чи актуальні поради Тіртея читачам ХХІ століття?»

 

 

Анакреонт – співець радісного кохання

Поряд із декламаційною лірикою у Стародавній Греції популярною була і пісенна лірика. Як ви гадаєте, чому пісенну лірику називали мелікою? Меліка — мелодія. Музика і тек сти зливалися воєдино, тобто вірші співалися. На жаль, стародавні грецькі мелодії втрачені для людства. Сьогодні ми ознайомимось з пісенною лірикою Анакреонта і Сапфо та спробуємо дібрати із сучасних мелодій ті, які найкраще відповідають характеру віршІЕ античних поетів.

Чи любите ви співати? А про що найчастіше співається у сучасних піснях? Про кохання. Очевидно, більше сумних, бо світле почуття кохання часто захмарюється стражданням, переживанням, об разами тощо. Сьогодні на вас чекає зустріч з всесвітньо відомим поетом Анакреонтом, який оспівав кохання як почуття легке, грайливе, не пов’язане з якимись потрясіннями. Відомо, що Анакреонт прожив життя довге і щасливе жив при дворах багатих володарів на острові Самос, в Афінах, у Фессалії. Помер він у поважному віці, при близно у 85 років.

Анакреонта захоплювали веселі бенкети, придворні розваги, вино і кохання. Він часто закохувався, але суперечки і розлучення з коханими жінками не наносили йому душевних травм. Анакреонт насолоджувався радощами, які дарує життя. Він оптимістично дивився на світ, просто радів кожній миттєвості життя! Анакреонт вшановував у своїх віршах трьох богів: Ерота, Афродіту та Діоніса. Що ми знаємо про цих богів? Афродіта — богиня вроди, краси і кохання. За міфом, вона народилася із морської піни. Ерот — син Афродіти, бог кохання, який має владу над серцями людей. Як правило, він зображувався малим, примхливим і пустотливим хлопчиком з крильцями, луком та стрілами. Діоніс — бог рослинності, родючості, покровитель виноградарства й виноробства. До нас дійшло небагато віршів Анакреонта, але всі вони захоплюють своїм світлим оптимістичним сприйняттям світу.

Анакреонт не пропагує пияцтво, він закликає веселитися, радіти життю. Він застерігає: «пиймо не як скіфи, що без пісні сидять тихо». Вино для нього — символ життєвих насолод. Кольори квітів: червоні, жовті, голубі, зелені тощо. Духмяні пахощі квітів, тонкий аромат вина, лірична, ніжна мелодія. Все це свідчить про радісний, піднесений настрій героя. Вино, духмяні квіти, Ерот, пісня. Ліричний герой закоханий. Про це свідчить згадування Ерота в перших рядках вірша. Знаходячись у піднесеному душевному стані, він просить принести води і вина (стародавні греки зазвичай пили вино, розбавлене водою) та вінок із квітів. Вживання вина і споглядання квітів народжують пісню «серцю милу». У пісні оспівується бог кохання Ерот, який приносить не лише людям, але і богам, радість кохання.

Сам Анакреонт пояснював свою популярність серед людей так: «За слова свои, за песни Вам я буду вечно близок: Я умею петь приятно, Говорить умею сладко». Мабуть, і справді — зображення в поезіях Анакреонта світлого, радісного кохання, безтурботного життя, сповненого насолод і приємних вражень, завжди приваблюватиме людей, у який би час і де б вони не жили. Після смерті Анакреонта з’явилися його наслідувачі. У своїх віршах вони зображували насолоди життя, закликали жити весело, легко, безтурботно. Такі вірші почали називати «анакреонтичною поезією» або «анакреонтикою».

 Народилася Сапфо на легендарному острові Лесбосі.

Острів Лесбос у Стародавній Греції вважався священним поетичним місцем і був пов’язаний з ім’ям легендарного співця Орфєя. За міфом, бог Діоніс жорстоко помстився Орфею за те, що той
не визнавав його свят. Діоніс підговорив менад (сп’янілих розлючених жінок), щоб ті вбили Орфея. Менади здійснили жорстоке вбивство. Голову і ліру Орфея, які вони викинули в море, віднесло до берегів Лесбосу. Лесбійці шанобливо розмістили ліру Орфея в храмі Аполлона. Звідти, на прохання муз, Зевс узяв ліру на небо, де вона перетворилася на сузір’я Ліри. Голову ж Орфея жителі острова залишили в печері, де вона продовжувала співати і виголошувати пророцтва. Це розлютило Аполлона, тому що його пророцтва у Дельфах прийшли в занепад. Ось чому Аполлон з’явився в печері і грізно закричав: «Припини вмішуватися в мої справи! Досить я терпів тебе і твої пісні!» Після цього Орфей замовк назавжди. Та його дар не вмер разом з ним. Після того, як до берегів Лесбосу прибило ліру Орфея, острів здобув велику поетичну славу.

І цю славу острову в першу чергу принесла найвідоміша його жителька Сапфо. Сапфо організувала своєрідну школу — літературний гурток молодих жінок, який вона сама назвала «будинком муз». Там вона навчала своїх подруг складати і співати пісні, танцювати, розуміти і цінувати прекрасне. За часів Сапфо таке об’єднання людей у гуртки за інтересами не було чимось незвичайним. Існували гуртки, в яких люди спільно займалися спортом, поезією, вивчали красномовство, філософію тощо. Багато пізніше, після смерті Сапфо, навколо цього жіночого товариства виникло багато домислів. Звідси і таке поняття як «лесбійське кохання». Хоча насправді сучасні науковці доводять, що Сапфо вела бездоганний спосіб життя. Але вона була настільки популярною, що, звичайно, про неї створювали багато неймовірних вигадок, насмішок, легенд. Серед них — легенда про її кохання до юнака Фаона, красеня, що знехтував поетесу, через що вона кинулась у море з високої скелі.

Стародавні греки дуже цінували поезію Сапфо, вважали поетесу «рівною богам». її профіль карбували на монетах, з неї писали картини, створювали статуї, а знаменитий філософ Платон називав Сапфо десятою музою. За що сучасники так шанували поетесу? Сучасні літературознавці стверджують, що Сапфо стала засновницею «жіночої поезії». Вона розповіла про кохання так, як це могла зробити лише жінка, причому надзвичайно талановита. Сапфо вдивлялася у світ людської душі і бачила там щастя, пристрасть, муки нещасливого кохання, про що і розповіла в своїх віршах з надзвичайною щирістю.