7 и 14 мая (11-Б). 17 мая (11-А). Маркус Фрэнк Зузак "Похитительница книг". Краткие сведения
об авторе. История жизни Лизель Мемингер, Открытие пагубного влияния
нацизма в произведении. Книга как символ сохранения духовности в
жестоком мире
ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК
Маркус Франк Зузак народився 23 червня 1975 року в Сіднеї (Австралія). Його батьки були біженцями з післявоєнної Європи – маляр Гельмут Зузак емігрував з Австрії, а його дружина Ліза – з Германії. Маркус був найменшим із чотирьох дітей. Хоча в дитинстві йому дуже подобалась професія батька, хлопчик рано виявив здібності до літературної творчості: у 16 років він написав свій перший роман, публікації якого йому довелося чекати майже сім років. Після закінчення університету юнак деякий час працював учителем англійської мови у школі, де колись навчався сам.
Дебютний роман Маркуса Зузака побачив світ у 1999 році. Однак тріумфом Зузака став роман «Книжкова злодюжка», який вийшов друком у 2005 році. В основі твору – спогади батьків письменника про своє воєнне дитинство: бомбардування Мюнхена, потоки євреїв, що прямували у Дахау, голод і загибель рідних. Книгу називали «вибухом свідомості» і «найнезвичайним романом нового часу», вона була нагороджена різноманітними преміями. У 2013 році на основі роману був знятий фільм. Зараз Маркус Зузак разом з родиною (дружиною і двома дітьми) проживає у Сіднеї. У вільний час любить займатися серфінгом і дивитися фільми.
Форми (особливості) оповіді: оповідач – Смерть, наявність «тексту в тексті», авторських ілюстрацій, заголовків-анонсів, невідповідність фабули і сюжету.
Глибокий психологізм твору: «Щоденник Смерті», в якому зображені картини масової загибелі людей в таборах смерті під час воєнних дій. Смерть розповідає про масове знищення євреїв у концтаборах Дахау, Маутхаузен.
Художній простір роману – це, крім зовнішніх подій, свідомість декількох персонажів твору. Через їхнє світосприйняття формується погляд на зображуване. Один з них – оповідач і учасник подій. Це – Смерть, причому чоловічого роду. Можливо, Ангел смерті. Смерть нікого не вбиває, не мучить, не примушує страждати – все це роблять люди. Сувора правда життя: жодна людина не уникне зустрічі зі Смертю. Питання в тому, «якими фарбами буде все розфарбовано в ту хвилину, коли я прийду за вами. Про що буде говорити небо?». Суть цієї метафори в тому, що одного разу людина залишиться одна віч-на-віч зі своєю смертю, постане на суд Божий, і яким буде вердикт – залежить від того, який вибір у своєму житті зробила людина. «Я – підсумок», – говорить про себе Смерть.
Головні герої:
Сюжетний ланцюжок:
Дорогою до Молькінга помирає молодший братик Лізель –
дівчинка прибуває до
Молькінга – життя в сім’ї Хуберманів – знайомство з Руді Штайнером – проблеми з
читанням – Ганс Хуберман навчає Лізель читати – дівчинка починає красти книги –
знайомство з Максом – хвороба Макса – книга
Макса – діти
розкладають шматки хліба на шляху, де проходитиме колона
євреїв – Макс змушений тікати – Ганса мобілізують до армії – поранення Ганса –
Ганс повертається – бомбардування Молькінга, загибель Небесної вулиці – зустріч
Лізель зі Смертю.
Составить паспорт произведения и выполните тестовые задания (9 вопросов - 10 баллов):
https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2140510
https://www.youtube.com/watch?v=Dn-8hsf7PVY
ТАЇР ХАЛІЛОВ (нар. 1940)
Автобіографія
Я, Таїр Халілов, кримський татарин, народився 6 вересня 1940 р. в селі Карабай (нині Відродження) Старо-Кримського району Кримської АРСР.
На момент депортації сім’я складалася із 7 осіб: мати Фатіме Халілова (1893 р. н.), батько Бекир Халілов (1892 р. н.), сестра Аміде Халілова (1927 р. н.), брат Емірсале Халілов (1930 р. н.), брат Халіт Халілов (1934 р. н.), брат Джемал Халілов (1936 р. н.).
18 травня 1944 р. двоє солдатів з автоматами й офіцер, який супроводжував їх, зі складу військ НКВД о 4 годині ранку увірвалися в будинок. Офіцер коротко зачитав постанову про виселення і дав на збори 15 хвилин. Батько та мати, розгубившись, ледь встигли нас одягнути та взути. Фактично з собою нічого не встигли, та й не дали нам, взяти. Батько захотів прихопити з собою сепаратор, за тодішніми мірками - велике багатство, але йому заборонили. Батько був відомим фахівцем з тютюнництва й двічі побував на ВДНГ в Москві, звідти він і привіз цей сепаратор, єдиний у селі. Все село ходило до нас сепарувати своє молоко. Окрім сепаратора, в господарстві тримали дійну корову, теля, бичка, 5-6 баранів і курей. Але, найголовніше, за словами батька, він не встиг забрати заховані у схованці під підвіконням сімейні реліквії та цінності: золоті дукати, прикраси та гроші. Звичайно, все це багатство безслідно зникло. Батько ще мав намір випустити корову з хліва, але отримав удар прикладом.
Повість «До останнього подиху»
Таїр Халілов порушує традиційні для кримськотатарського письменства теми: осмислення трагедії 1944 р., мрії про повернення примусово виселеного народу на історичну батьківщину та ін. Водночас він широко використовує художні прийоми західноєвропейської літератури. Письменник досліджує «пограничні стани» людського буття, що наближує його творчість до філософії екзистенціалізму. Наприклад, у повісті «До останнього подиху» художньо відтворено один день із життя старого тяжкохворого чоловіка. Сюжетну канву твору побудовано навколо його спроб дістатися до дверей, у які хтось дзвонить. Старий повзе, потерпаючи від страшних фізичних мук, раз по раз непритомніючи, щоб відчиняти ті двері. А в його пам’яті калейдоскопічно пролітає все життя. Спочатку дитинство на березі Чорного моря, перше кохання, війна. Потім - депортація 1944 р. та поневіряння в Узбекистані, зрада приятеля, радянська каторга. Далі - звільнення й короткі відвідини Криму: до болю рідного, але вже чужого краю, оскільки домівки кримських татар посіли росіяни, котрі, «успадкувавши» чуже майно та землю, звісно, не дуже раділи поверненню справжніх господарів. До слова, так було і в Україні після Голодомору 1932-1933 рр., коли російські переселенці заселялися «на готове», до щойно спорожнілих українських хат. А старий пригадував далі: робота в геологічній експедиції, випадкова зустріч із жінкою, яку покохав ще в юності, одруження, народження сина, смерть дружини, старість... Особливо болісно він згадував ту несправедливість, якої зазнав через депортацію із Криму. Його, бойового капітана Радянської армії, який мужньо захищав СРСР від гітлерівців на фронтах Другої світової війни, мордували в радянських катівнях. А потім, за поширеною тоді «технологією», оголосили «ворогом народу» та «зрадником» і примусово вислали подалі від його рідного Криму.
Сила повісті полягає, зокрема, в її узагальненому символізмі. Упродовж оповіді чимдалі ясніше просвічує думка: таку відверто-цинічну несправедливість радянський тоталітаризм учинив щодо 200-тисячного кримськотатарського народу. До речі, ім’я головного героя повісті автор майже не згадує (згадаймо такий самий прийом у «Подорожньому...» Генріха Белля), тим самим наче розширяючи символіку твору: це могло трапитися з будь-ким. І ще один прикметний факт: батька Таїра Халілова звали Бекиром...
Письменник майстерно використовує художні засоби. Так, стрижневою метафорою, яка явно і/або приховано супроводжує зображення сил зла, є образ змії. Старий пригадує той жах, який він ще дитиною пережив, коли в нього на очах змія пожерла ластів’ят у гнізді. Здавалося б, випадковий епізод, коли безпомічні й ще голі пташенята прийняли за матір гадюку, котра підповзала їх проковтнути, переростає в узагальнений символ розправи тоталітарного режиму над усім кримськотатарським народом 1944 р.: «Вони проковтнули вас!..». Ту саму метафору автор використав, зображуючи радянську катівню. Він майстерно зблизив характеристику садиста-слідчого з огидним образом плазуна-вбивці: «...Особливо старався старший слідчий на прізвисько Гюрза (таку назву має велетенська й дуже отруйна гадюка. - Авт.), з надзвичайно довгою шиєю і маленькою голівкою. Його живі зелені очиці впивалися у свою жертву...».
Фінал твору є відкритим. Читач так і не дізнався, хто саме подзвонив у двері до старого: чи то його син, чи хтось інший. Але надія на краще є: це «яскраве світло», яке вдарило в очі немічного старого, коли він таки відчинив свої двері назустріч Майбутньому...
"Виноваты звёзды" - рассказ об истории любви неизлечимо больных юноши и девушки. Идея ценности жизни. Символика названия произведения. Лиризм, ироничность повествования
Экспресс-урок по творчеству Дж.М.Грина "Виноваты звёзды" https://www.youtube.com/watch?v=JgzmNGFJWJk
Книга «Виноваты звёзды» стала шестым романом популярного американского писателя Джона Грина. Книга была опубликована в 2012 году, а через 2 года поклонники романа смогли увидеть его экранизацию.
Шестнадцатилетняя американка Хейзел Ланкастер больна раком щитовидной железы. Из-за метастазов в лёгкие девушка может дышать только с помощью специального баллона. Хейзел почти не выходит из дома. Её мать, будучи уверенной в том, что у дочери глубокая депрессия, предлагает ей посещать группу поддержки. Хейзел не нравится эта идея, но она посещает группу, чтобы не расстраивать родителей. Друзьями девушки становятся Айзек, страдающий раком глазных яблок, и Огастус Уотерс (Гас), потерявший ногу из-за онкологии костей. Айзек просто хороший друг. С Гасом Хейзел связывают романтические чувства.
У Ланкастер есть любимая книга «Царский недуг». Она её постоянно перечитывает и пытается понять, чем окончился роман. Нидерландский писатель Питер ван Хутен, автор книги, рассказывает в своём произведении о девушке, больной раком. Произведение не имеет логического окончания. Оно обрывается на полуслове. Хейзел сочувствует героине ван Хутена, страдающей той же болезнью, что и она сама. Девушка предлагает прочесть книгу Гасу. Молодой человек не разделяет восторга своей подруги, однако очень скоро пересматривает своё мнение и хочет лично встретиться с писателем, чтобы узнать, чем закончилась история.
С помощью благотворительной организации главные герои предпринимают поездку в Нидерланды. Но встреча с ван Хутеном разочаровала друзей. Писатель грубо оскорбил Хейзел и заявил, что не намерен создавать продолжения к своей книге.
Несмотря на огромную симпатию к Гасу, главная героиня долго не шла с ним на откровенный разговор. Хейзел узнаёт, что бывшая девушка Огастуса умерла от рака мозга, и не хочет причинять ему новую боль. Ланкастер избегает даже поцелуев. Тем не менее, Уотерс признаётся новой возлюбленной в своих чувствах и получает ожидаемую взаимность. Гас сообщает, что скоро умрёт. Последние обследование показало, что метастазы разрослись по всему его телу. Болезнь снова вернулась к нему, чтобы уже никогда его не покидать. Родители Уотерса были против того, чтобы он ехал в Нидерланды, прервав тем самым своё лечение. Огастус решил потратить отпущенное ему время на то, чтобы организовать путешествие любимой девушке.
После возвращения домой Хейзел навещает своих друзей, наблюдая за тем, как они страдают. Айзек, потерявший когда-то один глаз, вынужден был согласиться на удаление второго. Однако самым страшным ударом для него стала не полная слепота, а предательство возлюбленной, которая его бросила.
Ван Хутен узнаёт о смерти Гаса. Он встречается с Хейзел, чтобы извиниться. Девушке становится известно, что образ главной героини книги писателя был «срисован» с его дочери, умершей от рака. Увидев Ланкастер впервые, ван Хутен был неприятно удивлён сходством между двумя девушками, что и заставило его вести себя агрессивно. Хейзел узнаёт, что Гас создал несколько набросков к продолжению романа нидерландского писателя. Он передал свои записи ван Хутену, надеясь, что он непременно допишет окончание книги.
Характеристика персонажей
Хейзел Ланкастер
Девушка заболела раком в возрасте тринадцати лет. С тех пор боль и мучения не покидают её ни на один день. Родители главной героини потратили все семейные сбережения на лечение дочери. Однако продление жизни на считанные месяцы – это единственное, чего удалось добиться врачам.
Хейзел успела свыкнуться со своим скорым уходом. Но мысль о том, что родители не смогут перенести её смерти, заставляет её по-настоящему страдать. Девушка потребовала поклясться в том, что они никогда не разведутся. Во время откровенного разговора мать Хейзел призналась в том, что давно уже учится на социального работника, чтобы чем-то занять себя после смерти дочери.
 |
Одна из немногих радостей в жизни Хейзел – это книга нидерландского писателя. Вероятно, этот незнакомый ей человек, не будучи больным, способен почувствовать, что такое онкологическое заболевание. Хейзел нуждается в окончании романа. Кажется, именно недосказанность ещё держит её в этой жизни.
Судьба делает главной героине бесценный подарок. Девушка встречает настоящую любовь. Длительность её отношений с Гасом не имеет решающего значения. Вероятно, некоторые ровесницы Хейзел проживут долгую жизнь. Но далеко не каждой будет дано счастье познать настоящие чувства, которые были подарены главной героине.
Огастус Уотерс
Прежде, чем лишиться ноги, Гас вёл активный образ жизни, занимаясь спортом. У него была девушка, которую он потерял из-за той же болезни, из-за которой теперь умирал сам. Хейзел отмечает за своим новым знакомым странную привычку: он постоянно берёт в рот сигарету, но при этом не курит. Для Уотерса этот ритуал полон смысла. Когда сигарета оказывается во рту, молодой человек словно становится на шаг ближе к смерти. Однако, не закурив, Гас не даёт «убийце» закончить своё действие. Для Уотерса это победа жизни над смертью.
У Гаса есть фобия, которой он делится с участниками группы поддержки. Юноша боится забвения. Настоящая смерть для него – это быть забытым. Мысль о том, что после его ухода равнодушный мир продолжит своё существование приводит его в ужас. Люди проигнорируют тот факт, что совсем недавно рядом с ними жил молодой парень по имени Огастус Уотерс.
Главная идея
Приближение смерти заставляет посмотреть на жизнь другими глазами. Каждый герой романа подводит итог своему недолгому бытию, определяя свои собственные ценности, которые становятся превыше самой жизни. Для Хейзел имеет значение только благополучие её близких. Главная ценность Айзека заключена в настоящей любви. Гас пришёл к выводу о том, что важно не столько присутствие в этом мире человека, сколько память об этом присутствии.
Анализ произведения
Роман «Виноваты звёзды» - это попытка автора привлечь внимание современных читателей к такой страшной болезни нового столетия, как рак. Эта болезнь не щадит ни богатых, ни бедных, ни знаменитых, ни безвестных.
Особенности болезни
Джон Грин не только пытается понять, почему рак получил такое широкое распространение, но и как жить дальше тем, кому был поставлен страшный диагноз. Внезапная смерть не даёт возможности задуматься, проанализировать прожитые годы. Медленная гибель заставляет ещё живого человека почувствовать себя мёртвым. Он как будто наблюдает за этим миром после ухода из него, зная свою обречённость.
Умение видеть положительные, а не только отрицательные стороны грядущей смерти способно сделать последние месяцы жизни максимально счастливыми. Главные герои романа не смогут осуществить многие мечты своего детства. Они не сделают успешную карьеру, не создадут семью и не увидят своих внуков. При этом им не придётся пережить смерть своих родителей, им не грозит одинокая старость и немощь. Они уйдут из жизни в расцвете лет, не испытав одиночества, окружённые вниманием близких. Ощущение скорой смерти учит ценить каждое прожитое мгновение, каждую минуту, проведённую без боли.
Задание.
1. Составить паспорт произведения ХАЛИЛОВА и ГРИНА по образцу:
Название и автор:
Дата написания:Идея (основная мысль):
2. Объяснить смысл названия романа "Виноваты звёзды"
Таир Халилов (род. 1940 г.). «До последнего вздоха».
Даниэль Пеннак (род. 1944). «Все для людоедов».
Стивен Эдвин Кинг (род. 1947). «Мораль».
Джон Майкл Грин (род. 1977). «Вина звезд»
Маркус Фрэнк Зузак (род. 1975). «Воровка книг»Сравнительная таблица «Модернизм
— Постмодернизм»
|
Модернизм |
Постмодернизм |
|
1. Скандальность
|
1.
Конформизм |
Майбутній письменник Милорад Павич народився у Белграді (Сербія), що на березі Дунаю, 15 жовтня 1929 року. В автобіографічному нарисі Павич, описуючи своє народження, особливо під-креслював те, що він з’явився на світ під знаком Терезів. Його батько був скульптором, а мати — учителькою в гімназії (викладала філософію). їх поєднала любов до спорту, особливо захоплювалися закохані лижами і вправами на гімнастичних снарядах. Перші дитячі спогади маленького Милорада пов’язані з материними родичами, які жили на протилежному боці Дунаю, на березі річки Тамиш, у місті Панчево. У них був там свій будинок, а в околицях Панчева — хутір вз кіньми, коровами, стайнями, колодязем і виноградниками. Батько з матір’ю, прихопивши Милорада та його старшу сестричку, частенько каталися човном по Тамишу й гостювали в маминих родичів. Найчастіше бували в діда Аца, який мав великий баштан, де вся сім’я ласувала кавунами. Багато чого із того зачарованого світу Панчева пізніше потрапило в прозу письменника. Твори Павича дуже нагадують твори українського письменника й кінорежисера О. Довженка: у них таке ж відчуття рідної землі та природи, той самий дух і світосприйняття, що й у автора «Зачарованої Десни».
Учився Милорад Павич у школі імені Карагеоргія в Белграді. З першого класу до школи ходив самостійно. Батько лише одного разу відвів хлопчика до закладу, оформив документи й сказав, що тепер той буде самостійно щодня о восьмій годині приходити на уроки. «Я так і робив, адже школа була поруч із будинком, і все це не здавалося мені дивним,— згадував Павич. — Узагалі ж, ще до того як я почав учитися, я ходив у якийсь французький дитячий садок, що знаходився в тім же дворі, що й школа, я пам’ятаю кумедну француженку, яку ми називали «тітка Дроль». 1949 року М. Павич вступив до Белградського університету, а 1954 року закінчив відділення літератури філософського факультету. Це були важливі роки в житті майбутнього письменника: він здобував різноманітні знання, йшло формування світогляду та його світосприйняття. Саме тут, в університеті, Павич почав писати, відпрацьовуючи свій оригінальний стиль. «Тоді я був здатний писати о будь-якій годині дня або ночі, — згадував письменник. — Сьогодні пишу тільки вечорами або зранку».
Слід відзначити, що в родині Павичів Милорад був не першим і не єдиним письменником: у родоводі по батьківській лінії письменники були ще у XVIII ст. У цій славетній родині завжди хтось займався літературою. Так, наприклад, Емерик Павич ще 1768 року опублікував книгу поезій, він писав десятистопним віршем народного епосу. Сам Милорад Павич ще з дитинства хотів бути схожим на дядька по батьківській лінії, Миколу Павича, який у той час, у середині XX ст., був відомим письменником. Милорад хотів продовжити літературні традиції своєї родини і був дуже радий, що йому вдалося зробити це. «Я завжди любив слухати, як мій дядько Микола, який був чудовим опові-дачем, мій дід Аца та моя тітка по матері Емілія згадували випадки з історії нашої родини,— напише у автобіографічних нарисах уже всесвітньо відомий письменник.— При цьому я мимоволі навчався майстерності усного оповідання. У Панчеві в мене було чотири бабці. Одна з них — Козара — була красунею й залишалася нею до глибокої старості. Вона краще за інших її сестер уміла вчинити тісто й могла заспівати пісню про кожен знак Зодіаку, я потім знаходив ці пісні в старовинних календарях кінця XVIII — початку XIX ст.». Тісний зв’язок із народними витоками, фольклорною літературою привели до появи оригінальної поезії і прози Милорада Павича. Він — автор декількох поетичних збірок і численних романів. Добре володіючи російською та англійською мовами, Павич проявив себе як майстерний перекладач творів Пушкіна та Байрона. Професор Павич є дійсним членом Сербської Академії наук і мистецтва (1991), регулярно читає лекції в Белграді, Сорбонні, Регенбурзі, Відні. Твори Милорада Павича найбільш популярні в сучасного читача. «Вашингтон тайме» уважає його «оповідачем, який дорівнює Гомеру», південноамериканська критика характеризує Павича, як «найвидатнішого письменника сучасності» («Веха», Сан-Пауло), а в Іспанії він визнаний «однією з найвеличніших особистостей світової літератури» («Темпо», Мадрид). Основні твори: «Хазарський словник», «Залізна завіса», «Внутрішня сторона світу», «Ліжко на трьох», «Кохання в Константинополі», «Російський хорт», «Скляний равлик».
чтобы уже ничего не весить на весах критики -
только так она снова станет весомой.
Ф. Дюрренматт
Сегодня мы должны выяснить, каким образом в 50 - 60 гг. ХХ в. театр сохранил свою аудиторию, изменился, стал по-новому актуальным.
В начале 50-х годов XX века в театрах Франции начали появляться необычные представления, выполнение которых было лишено элементарной логики, реплики противоречили друг другу, а смысл, который воспроизводился на сцене, был непонятен зрителям. Эти необычные представления имели странное название ̶ «театр абсурда», или «искусство абсурда».
- Что такое абсурд? (Нелепость, чушь, то, что противоречит здравому смыслу.)Таким образом, «театр абсурда» ̶ условное название пьес, изображающие жизнь в виде вроде хаотического нагромождения случайностей, нелепых ситуаций.
В пьесах драматургов-абсурдистов не было положительных героев, персонажи лишены человеческого достоинства, забитые внутренне и внешне, искалеченные морально. Авторы никому не сочувствуют, не возмущаются, не показывают и не объясняют причин деградации этих людей, не раскрывают конкретных условий, доводят до потери человеческого достоинства. Абсурдисты пытались утвердить мысль, что человек сам виноват в своих несчастьях, что она не стоит лучшей участия, когда не в состоянии изменить жизнь к лучшему.
Смешивали жанры произведений: трагикомедия, трагифарс, псевдодрама, комическая мелодрама; сочетали элементы разных сфер искусства: пантомима, хор, цирк, мюзик-холл, кино.
Просмотр видео-фрагмента по пьесе Эжена Ионеско «Носороги»
Режиссёр ̶̶ Андрей Приходько (трейлер с оригинальним саундтреком)
https://www.youtube.com/watch?v=iwePzP0XM30Теория литературы. Особенности абсурдистской драмы. Записать в тетрадь
- Подчеркивание алогизм.
- Иррационализм в поступках персонажей.
- Мозаичная композиция.
- Гротеск и буффонада.
- Фантастическая основа, тяготение к особым, необычных, эксцентричных, искаженных форм.
- Сочетание явлений несовместимых, резко контрастных (комического с трагическим, реального с фантастическим, возвышенно-поэтического с грубо натуралистическим), что ведет к абсурду, делает невозможным логическую интерпретацию образа.
- Отрицание устоявшихся художественных и литературных норм.
- Стилевое неоднородность.
Ответить на вопрос (устно)
-
Удалось, по вашему мнению, театра абсурда стать не только новаторским,
неожиданным, но и нарушить важные вопросы современности, предоставить
новое звучание актуальным вопросам, которые стоят перед человечеством
после Второй мировой войны?
Работа с эпиграфом
-
О какой легкость литературы говорится в словах Фридриха Дюрренматта,
вынесенные в эпиграф урока? Объясните, как вы понимаете это утверждение.
1. Знать, что такое «театр абсурда». Называть признаки.
2. Найти и выписать определение понятий «элитарная литература», «массовая литература».
3. стр. 162 №7 и 8. Выразить впечатление письменно или
4. Выполнить задания теста до 10.04.2021
https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=8972264